Перегляд і обговорення фільму Мандрівного Docudays UA  Анастасії та Марії Старожицьких «Війна химер» за участю самих режисерок, головного героя – військовослужбовця з позивним «Лавр» відбулися 27 жовтня під час Запорізької книжкової толоки. Модерувала захід юристка, громадська активістка Ніна Хома.

Фільм – особиста історія, майстерно відзнята на документальному матеріалі, переосмислення власного життєвого досвіду героя та героїні. Самі ж режисерки кажуть, що хотіли донести історію того, як люди проходять крізь війну, кохання та смерть, особисту, живу, документальну історію, відзняту ними самими. Такі фільми насправді є своєрідною універсальною  пігулкою: терапія для тих, хто був на війні, і для тих, хто належить до «диванної сотні», адже провокує задуматися над своєю участю у боротьбі за свободу країни .

– Насамперед для мене це моє життя. Я його прожив, я дякую побратимам, тут вони присутні, що були зі мною. Це був 2014 рік – тяжкий час. Я з ним живу щодня. Тоді ми робили свій вибір, ми мусили його робити і зробили, і будемо робити надалі. Це історія двох людей, а у нас в країні таких історій тисячі, десятки тисяч. Мусимо їх показувати людям, бо розумію, що ми «втомилися від війни», але ж здебільшого втомилися якраз ті, які сидять на диванах, – каже головний герой фільму Валерій Лавренов (позивний «Лавр»).

Режисери відзначають, що найважливішою для них є реакція людей, аби глядачі відчули, пережили побачені кадри. Свідченням того, що завдання вдалося була реакція глядачів –  аплодували стоячи після останніх титр стрічки.

На перегляді були  присутні і побратими головного героя Святослав-Андрій Грушевський (позивний “Зорік”), які поділилися своїми враженнями під час обговорення:

– У мене сьогодні журналісти запитали «А чи варто взагалі показувати такі фільми?». Знаєте, варто. Взагалі потрібно нагадувати нашому суспільству, що країна знаходиться у стані війни. І розумієте, наприклад, у мене два кульових поранення, я інвалід війни, я наче багато побачив…Але найбільше, мабуть, мене в 2014 році вразили навіть не смерті побратимів, а ситуація , коли я був у лікарні, і побачив з другого поверху вулицю. Я побачив як  просто їде «Жигуль», іде мама до дитиною… У мене був шок , я не міг зрозуміти як можна жити таким повсякденним життям, коли за сотню-півтори кілометрів  інша планета. У мене виникла ненависть до того, що люди живуть наче у паралельній реальності. Наша національна проблема полягає в байдужості. Ми маємо не закликати до миру, а боротися за свою незалежність, нам потрібно  викорінювати цей «рускій мір» зі свого оточення, з себе ! У нас зараз у країні ситуація, яка може трапитися раз на сто років: можливість повністю звільнити свою країні від колоніального минулого!  Ми ж досі , пробачте, совок. Цей совок потрібно викорінити.