В Україні немає свободи слова і незалежної журналістики, – так вважає більшість громадян. Остап Дроздов, український журналіст та письменник, на Запорізький книжковій толоці висловив свою точку зору з приводу цієї теми під час дискусії «Медіа і пост-правда».

Дуже часто можна почути, що журналіст має бути об’єктивним. «Я не визнаю поняття об’єктивності, – каже Остап, – під виглядом балансу думок нам хочуть впихнути всеядність». За його словами, нам «втюхують» присутність співвідношення добра і зла 50:50. «Я завжди кажу правду вульгарно». Якщо в світ виходить матеріал про зґвалтування, зазвичай, 50% буде віддано саме ґвалтівнику з його світоглядом. Половину ефіру будуть розповідати про насильників, а другу – про жертв, – і цей журналістський стандарт мусить вживати вся країна.

На нашому телебаченні більшим попитом користуються програми, що несуть розважальний характер. Ніхто не хоче дивитися щось інтелектуальне, адже в людському розумінні все, що не розважає, є нецікавим. Через це, все, що відбувається в країні, має подаватися крізь призму шоу-бізнесу. Якщо розглянути усі програми, то «наша продукція або глибоко нічна, або глибоко обідня».

В Європі все не так. Там боряться за креативний клас. Саме тому ми самі повинні створювати дійсність. Але для цього треба бути маніпулятором. Треба нав’язувати свою думку, аби аудиторія давала фідбек. «Маєш думку – маніпулюй, не маєш думки – будь об’єктивним». Для Остапа Дроздова об’єктивність – безвідповідальність, страх заразити оточуючих собою. Не існує нічого неаргументованого. Ні зло, ні власна точка зору. Тому журналістика має бути суб’єктивною, коли ти сам собі є мірилом.

Новий феномен: реальність, де правди не існує. «Молоді краще це розуміють, адже вони не жили 70 років в “правді”». Журналіст завжди питає себе: «а на якій я стороні?». Схоже, що на своїй, адже людину може зупинити тільки її професійна діяльність… ну і керівництво.

– Ви готуєте майбутніх журналістів-українців, чи таких, які втікатимуть за кордон? – прийшло запитання від аудиторії.

– У 30%  людей на моїх лекціях на лобі біжить рядок, як швидше звідти піти. Я схвалюю те, щоб вони їхали за кордон і набиралися європейськості. Щоб позбавитися того «совка» в розумі. Вони мають порівняти навколишній світ і світ своєї країни. Кращої школи життя, ніж світ, немає. Але молодих треба закохати в батьківщину, показати, що в них є шанс тут, треба тільки дещо змінити. Молодь повинна розвиватися без нашого втручання, адже ми псуємо молоде покоління совковою інфекцією.

Якби студенти мали звичку перечити кожному своєму професорові, то журналістика була б чудова. А так діти лише перечікують нудну лекцію, щоб кудись вже піти.

Зараз будь-яка людина може стати журналістом, тому ця сфера стає такою непрофесійною. Хоча такого не має бути. «Якщо раніше ми були комунікаторами до суспільства, то зараз ця функція відпадає. Якщо журналіст не створює креатив, то він вже програє якомусь другосортному блогеру». Всі присіли на журналістику як на джерело слави. Під кінець ми отримуємо шоу-менів, а не журналістів.

Тому, якщо людина хоче бути професіоналом в медіа, вона повинна питати себе: «Як я можу один змінити думку багатьох?», а не читати з папірця заготовлений кимось іншим текст.